Найближчі події

Multi-media Cappuccino

Календар подій

<<  Сентября 2017  >>
 Пн  Вт  Ср  Чт  Пт  Сб  Вс 
      1  2  3
  4  5  6  7  8  910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Католицькі медіа

Сейчас 76 гостей онлайн
В Біблії - 3 PDF Печать E-mail
Автор: Kippas   
12.10.2009 22:29

       Ось воно: „Не тому вступала до Ордену, щоб хрестик ховати.” Здається, що на різних етапах цей хрест ховаємо, бо ніби комусь не відповідає, хтось має алергію на хрест. Треба сказати, що алергія є хворобою, яку треба лікувати, а хрест нехай залишиться.  Сам факт, що людина є цим палаючим кущем, являється для багатьох достатньо виразним свідоцтвом. І не йдеться тут, хто виграє цю конфронтацію. Йдеться про те, що умовою розвитку покликання, вірності власному покликанню є вірність собі і своїй тотожності. Це коштує, але такою є ціна хреста.  Залишмо фрагмент з 3 розділу Книги Вихід, тому що всі ми добре цей фрагмент знаємо – це розмова Мойсея з Богом. В одному з моментів цього фрагменту Мойсей чує, що має повернутися до Нилу і вивести ізраїльтян з Єгипту. Звернімо увагу на те, що біблійна концепція покликання дуже виразно пов’язана з суспільною перспективою. Кожне покликання з'єднує нас з Богом – це відповідь на Божу любов – але кожне покликання має також горизонтальний вимір. Означає це якесь завдання по відношенню до наших братів та сестер. Мойсей отримав покликання не для себе самого, але з огляду на те, щоб вивести ізраїльтян з-над Нилу до нової землі, яку Господь їм вкаже. Цей суспільний вимір не можна відділити від релігійного виміру. В багатьох фрагментах Святого Письма це підкреслюється різними способами. Любов до Бога і любов до ближнього невід’ємні одне від одного.  Тоді Мойсей питає Бога: „Добре. Піду там, над Нил, скажу їм виходьте! А вони мене запитають, ким є Той, що тебе посилає? Ким Ти є?  Зрозуміло, що треба мати якийсь доказ. Тим доказом для покликаної людини є сам Бог. Служимо не з огляду на самих себе, не з огляду на наше добре самопочуття, ані щоб нас хвалили наші настоятелі, не заради нагороди чи титулів, хоча ж і вони можуть до нас прийти. Служимо тому, що Бог хоче і так, як Він хоче. Мойсей питає конкретно: Як прийду ж оце до синів Ізраїля і скажу до них: Бог батьків ваших прислав мене до вас, а вони запитають мене: Як йому на ім’я? – то що мені їм відповісти? Яке Його ім’я? – питаємо завжди, коли хочемо познайомитися з кимсь ближче. Прагнемо дізнатися ім’я, щоб нав’язати контакт; щоб почати розмову. Отож, щоб відповісти на голос покликання, треба пізнавати Боже ім’я, треба пізнавати Господа Бога.  І в цьому велику роль відіграє те, що називаємо богослов’ям.  Чим є богослов’я? Св. Тома Аквінський відповів: „богослов’я є вірою, яка шукає зрозуміння”. В основах богослов’я є близькість з Богом, довіра до Бога, яка намагається знайти якесь раціональне вияснення цьому. Не можливо розвивати покликання, без турботи про те, щоб покликанні ліпше і глибше пізнавали Господа Бога. Мені здається, що дуже хибною практикою в духовних семінаріях, на богословських факультетах є підміна богослов’я соціологією, психологією, психоаналізом, різноманітними світськими предметами. Ця практика доходить до такого ступеня, що як я чув, приходить священик до єпископа і хоче з ним попрощатися. Насправді ці кілька років були непогані, але він вже „вигорів”. Священик „вигорів”. А коли єпископ йому відповідає: що це за жаргон? – падає відповідь: Це ж ви мене самі навчили в семінарії! Добре розпізнання в Господі є обов’язковою умовою, щоб до Бога тим більше намагатися зблизитися. Не може бути такого, що образ Бога, який має в собі особа, яку Господь кличе, по двадцяти, тридцяти, або п’яти роках є такий самий, як тоді, коли він вирішив відповісти на голос Бога. Щось схоже діється на жаль в нашому католицизмі. Буває так, що образ Бога, який маємо приступаючи до Першого Причастя, залишається в нас аж до часу одруження, або навіть ще довше. З покликаним діється подібним чином.  Ким є Той? Яке Його ім’я? Це означає – семінарія, монастир, чернечий дім – мусять бути середовищем пізнавання Бога. Це має бути середовище, в якому є віра, і то така віра, яка шукає зрозуміння. Шукає щораз глибшого зрозуміння. І в цьому маємо допомагати. Цього не можна занедбувати. Не може бути так, що єдиною згадкою з семінарії є матчі, різні конкурси, так би мовити „зелена травичка”. Часто саме це виносить людина з семінарії, натомість на питання про своїх викладачів, про своїх вчителів, про поглиблення віри неодноразово розводить руками.  Бог не залишив питання Мойсея без відповіді: Я є. Іменем Бога є Його присутність. Іменем Бога є те, що Він завжди присутній з людиною. Святійший Отець Бенедикт ХVI часто повторює: Хто вірить в Бога, ніколи не є сам. Коли б людина мала щоденну живу свідомість того, що віруючи в Бога і йдучи дорогою свого покликання, вона ніколи не є самотньою – напевно священицьких криз було б набагато менше.  Дуже важливою річчю є те, щоб форматори, тобто ті, що формують сумління інших мали свідомість того, що іменем Бога є „Я є”. Найбільш відповідним місцем для покликаного завжди залишається каплиця.  На цьому місці я хотів би трохи збалансувати те, що сказав хвилину тому. Я сказав, що на мою думку треба велику увагу приділяти богословській та інтелектуальній формації. Вона дуже важлива. Але не всі священики, не всі ченці, не всі сестри-монахині підуть слідами Томи Аквінського, св. Терези з Авілі або св. Йоана від Хреста і будуть писати містичні трактати. Потрібно також таких, як Мала Терезка, як св. Йоан Віаней. Місцем для всіх, а особливо для цієї групи, є власне каплиця. Тому, якщо хочемо товаришувати тим, які вступають до семінарії, відповідаючи на голос покликання, то мусимо добре придивитися, чи кандидат має відповідний хист до богословських наук, як проявляє себе в духовному розвитку, чи властивим місцем для нього є навчальна кімната, де клерик пізнає Бога, чи відповідним місцем для нього є каплиця. Бо якщо ані одне, ані друге – то може існують якісь інші причини, через які він почувається в семінарії просто зручно. В такому випадку це означає, що в часі перебування в семінарії більш користаються з цього не ті особи, які хочуть розвиватися духовно і інтелектуально та хочуть поглиблювати свою близькість з Ісусом, але ті, які можуть перебувати в семінарії навіть коштом тих найліпших.  Коли Бог каже: Моє ім’я „Я є”, то дуже часто я порівнюю цей образ до образу матері, яка сидить біля ліжка своєї дитини. Дитина хворіє і має велику температуру. Мати зробила все, що від неї залежить і зараз може тільки потішати: Я тут! Я є! А тому нічого тобі не загрожує. Я з тобою. Таким є Бог. Якщо людина, яка розвиває своє покликання відчуває цю близькість Бога, то напевно обмине різноманітні повороти долі і відважиться навіть на дуже важку місію, завдання і виклик, на зразок Мойсея, який повертався до Нилу, де йому загрожувала смертельна небезпека. Для нас було б великим занедбанням, коли б ми – товаришуючи покликаним – не вміли б їм цілий час усвідомлювати і нагадувати про цю постійну Божу присутність, або ще гірше, коли б ми їм в цьому перешкоджали. Розвиток покликання це, перед усім, товаришування покликаному в щораз-то глибшій вірності Господу Богу і в щораз-то глибшому переконанні, що віруючий в Бога, ніколи не є сам. 



Обновлено 30.10.2013 12:51
 

box 1